Місто на Самарі

Новомосковськ – перлина Присамар`я, місто козацької слави, місто металургів. Засноване у 1576 році на правому березі р.Самари, лівої притоки Дніпра. Ця земля була свідком значних історичних подій, суспільних катаклізмів, не раз переживала військову навалу.

Перша письмова згадка про Самарь підтверджена королем польським Стефаном Баторієм і датована 20 серпня 1576 року (за старим стилем), т.т. 31 серпня 1576 року за новим стилем.

У 17 столітті на околицях та поблизу сучасного Новомосковська запорізькі козаки заснували кілька хуторів – зимівників, а будівництво у 1672 році Самарського Пустинно - Миколаївського монастиря поклало початок масовому заселенню запорожцями земель між Старою Самарою і Самарським Пустинно - Миколаївським монастирем. Перша назва міста – Самарчик, або Новоселиця. У 1734 році місто Самарь стало центром самої численної козацької паланки – Самарської.
У повідомленнях архієпископа Екатеринославського Феодосія Макаревського говориться, що своє сучасне ім’я Новомосковськ отримав у 1786 році. На такій назві для міста наполягав намісник краю граф О.Потьомкін.

29 серпня 1797 року замість Катеринославського намісництва була утворена Новоросійська губернія, Новомосковськ став її повітовим містом. Коли у 1802 році розпочався розділ Новоросійської губернії на більш дрібні – Миколаївську, Катеринославську, Тавричеську, Новомосковськ залишився в Катеринославській губернії у статусі повітового міста.

У 1778 році в Новомосковську був збудований унікальний Свято - Троїцький собор, пам’ятник архітектури періоду козацького бароко. Троїцький собор - перлина дерев’яної монументальної архітектури , геніальне творіння Якима Погрібняка, був зведений ним на замовлення козацької старшини. Конструктивне вирішення споруди не має аналогів у світовій архітектурі. Краса собору надихнула багатьох митців, у тому числі й відомого українського письменника О.Гончара, який зробив його головним «героєм» свого відомого твору «Собор».

Вітри історії пронеслись над містом. Незабутні сторінки вписані в біографію Новомосковська за часи революції та громадянської війни, за роки радянської влади. Відзначився наш край в роки Великої Вітчизняної війни.

У період фашистської окупації з вересня 1941р. по вересень 1943 р. в Новомосковську діяло і героїчно загинуло партійно - комсомольське підпілля, на території Новомосковщині був поширений партизанський рух .Пам’ять про героїв - земляків, про визволителів міста – воїнів 20-ої Гвардійської стрілецької дивізії, 295-ої стрілецької, 20-ої Гвардійської стрілецької дивізії, 295-ої винищувальної дивізії увіковічена в пам’ятниках та пам’ятних дошках.

Рішенням № 431 від 7 вересня 2005 року чергової сесії Новомосковської міської ради офіційно була визначена дата заснування міста - 31 серпня 1576 року.

Історія Новомосковська продовжується. В її сторінки буде вписано нові значні події. Новомосковці усвідомлюють свою причетність до видатного історичного минулого, сьогоднішні нащадки козаків зберігають історичну і культурну спадщину свого краю.


Історична довідка про Самарську паланку

Вольності  Славного Війська Запорозького Низового поділялись на адміністративно-територіальні одиниці, які звалися паланками. Паланка займала певну територію і становила єдине ціле як географічна, економічна, промислова, військова та адміністративна частина Запорозького козацтва. Паланка мала адміністративний центр у якому знаходилось на постійному перебуванні військово-цивільне керівництво. Вищою посадовою особою був паланковий полковник, який очолював паланкову старшину – осавул та підосавул, писар та підписар і хорунжий, які щороку обирались на Раді (пізніше стали призначатись Кошем). Полковник мав  всебічні і абсолютні адміністративні, господарчі, військові владні повноваження, включаючи й судові аж до повного позбавлення винуватця приватної власності та винесення смертних вироків. Осавул і підосавул переймались військовими справами – дбали про  охорону кордону з боку степу, стан захисних споруд і сторожових веж, військову підготовку, озброєння козаків (паланкового гарнізону). Писар і підписар  переймались листуванням, обігом документів, всією канцелярською роботою паланки. У писаря знаходилась паланкова печатка (зазвичай срібна) і каламар (чорнильниця). Посада хорунжого (прапороносця) була не у кожній паланці. У Самарській – найбільшій, найбагатшій, привілейованій паланці хорунжий був і переймався паланковою корогвою (значком, прапором), бунчуком, литаврами (котлами, тулумбасами) і паличками до них,  інколи, як і писар, виконував обов’язки полковника паланки за його відсутності. Сучасним аналогом паланки пізньої Нової Січі є адміністративно-територіальна одиниця  області – район.

Спираючись на документи Запорозького архіву А. Скальковський пише:

«Ми маємо таку обширну кількість документів та свідчень про стан Запорожжя, що можемо подати читачам невелику статистику цього краю…

На підставі таких даних можемо сказати, що крім Січі, Запорожжя поділялося на такі паланки: 1) Кодацьку; 2) Бугогардівську; 3) Інгульську, або Перевізьку; 4) Прогноївську; 5) Орільську; 6) Самарську; 7) Протовчанську; 8) Кальміуську.

Самарська паланкаГеографічно вони були розташовані так: на правому березі Дніпра – Інгульська й Кодацька, на лівому – Самарська, Протовчанська й Орільська; на Бузі біля польсько-татарського кордону – Бугогардівська; у гирлах Берди і Кальміуса біля Азовського моря – Кальміуська; нарешті вже за кордоном на Кінбурнських озерах – Прогноївська паланка…» [1,с.49].

На  фрагменті мапи Вольностей Війська Запорозького станом на 1734 – 1775 рр. вказані межі   Самарської паланки [2,с.368].

Про час виникнення паланкового устрою Вольностей  науковці  спільної думки все ще не дійшли. Наприклад, І. С. Стороженко, посилаючись на О. А. Скальковського та ін. попередніх дослідників, вважає, що це відбулося за часів Б.Хмельницького [4,с.295– 299]. О.Л. Олійник, підсумовуючи свідчення, іноді тих же попередників, оприлюднив свою думку:  «… Коли виникли паланки, достеменно не відомо. Існує лише припущення, що цей поділ було затверджено 1734 р., після повернення запорожців з-під влади кримського хана під Російську імперію [2,с.367]. Зважаючи, що дослідження І.С.Стороженка більш пізні й грунтовніші, погодимося, що Самарська паланка одна з перших була заснована у 1656 р. Тим більше, що ще О.А. Скальковський, посилаючись на документ 1756 р., оприлюднив тезу:  Самарська паланка станом на 1656 р. вже існувала [1,с.48].

БулаваСлово паланка «… в буквальному перекладі з турецької мови означає невеличку фортецю, в якій розміщувався нечисленний гарнізон. Уся територія Запорозьких Вольностей за часів Нової Січі (1734–1775) поділялась на 8 паланок… На чолі кожної паланки стояв паланковий полковник, якого спочатку вибирали на козацькій раді, а пізніше на цю посаду став призначати Кіш.  Владні повноваження паланкового полковника підтверджувались   перначем (пірначем). Кожна паланка мала свою печатку. Паланкова адміністрація здійснювала повний контроль над певною територією. Репрезентуючи владу Коша, вона мала досить широкі повноваження і чітко окреслене коло обов’язків. Під юрисдикцію паланкової адміністрації, яка щорічно обиралась і затверджувалась Кошем, підпадало все цивільне населення паланки…
Паланка мала вигляд садиби з різними будівлями, огородженої гостроколом. Тут розміщувалась адміністрація паланки і невеликий військовий загін, що налічував 50-70 парокінних козаків [2,с.367].

Можливо, автор наведеної цитати мав на увазі якусь конкретну паланку, тому що інші автори, зокрема  Скальковський надає дещо інший устрій паланки. В його розумінні паланка – територія значно більша ніж  «садиба…огороджена гостроколом». «Самарська паланка, що лежить за Дніпром по обидва боки річки Самари, була найважливішою і найбагатшою частиною Запорожжя. У ній було все його громадське господарство і найкращі зимівники старшин та козаків. Вона і в давнину вважалася дуже родючою, адже Боплан, очевидець, у своєму «Описі України» говорить про неї: «Самара впадає у Дніпро … вона аж кишить рибою, а довкола неї надзвичайно багато меду, воску, дичини й будівельного лісу, так що навряд чи якась місцина може зрівнятись щодо цього з околицями Самари». Це написано в 1640-х роках. 1770 року в ній були села: Самарчик, або Новоселиця, де була паланка (нині Новомосковськ); Переметівка, Кам’янка, Сокольський редут, Бригадирівка, Ревівка, Кільчень, Бардаківка, Адамівка, Вишнівка, Військове, Чернече (всі знаходяться в нинішньому Новомосковському повіті Катеринославської губернії); сільця й хутори, що належать запорозькому Самарському монастиреві.

У них було, крім курінних козаків (Кущівського куреня. А.Д.) у команді полковника, – 240 одружених козаків, 502 тяглових, 416 піших, всього 1158 посполитих людей» [1,с.50].

Такої ж думки дотримувався і М.Слабченко: «… паланкою в Вольностях називано певну територію, замкнену в природно-господарчій рамці, що керувало нею особливе від Січі начальство з широкими військово-адміністративно-судовими уповноваженнями для даної округи з центрального її пункту. В вузькому, побутовому значенні під назвою паланки розуміли самий пункт управління. Так гадає й проф. Яворницький» [3,с.454].

Таким чином маємо варіанти розширеного й звуженого тлумачення поняття паланка. Мабуть і перший і другий однаково правильні й існували як у побутовому, так і в офіційному обігу. У сьогоденні теж можна почути: «…треба їхати в район… в область», що означає намір когось із периферії поїхати до районного, чи то до обласного центру.

За свідченням дослідників устрою Запорозького козацтва «…Самарська паланка була  одною з найбільших на території Вольностей … Її центром було містечко Самара, чи Новоселиця (теперішній Новомосковськ). Крім нього на території Самарської паланки розташовувалось ще понад десяток великих сіл та кілька тисяч запорозьких хуторів-зимівників (станом на ХVІІІ ст. до 1158 [6,с.124]). Деякі з них були досить великими багато профільними господарствами (де в чому схожими на сучасні фермерські господарства), які належали старшині та відставним (абшитовим) запорожцям. Господарську спеціалізацію паланки можна було б визначити як скотарсько-хліборобську. На її території розташовувались найбільші кінські заводи Запорожжя. Коні, вирощені на багатих пасовиськах паланки, вважалися одними з найкращих у Центральній та Східній Європі. Їх масово закуповували на щорічних ярмарках і вивозили до всіх сусідніх країн. Північна частина території мала значні лісові масиви по берегах Самари та Вовчої, відомі як Самарська товща, охороні якої запорожці  приділяли багато уваги… [2,с.439].

До речі зауважимо, що територія сучасного Новомосковського району, після чергового «обрізання» (приблизно у 1960 р. вилучили с.Олександрівку) скоротилась до 2005 кв.км. і стала майже у 5 разів менше території  його «предків» – паланки й повіту.

Як уже зазначалось адміністративним центром Самарської паланки було містечко Самарь згодом відоме як Новоселиця. Де ж саме воно зародилось і з чого почалось?  Конкретні літописні свідчення про це поки що не знайдені. Якщо ж за відправну віху  прийняти найбільш поширене влаштування мирних запорозьких поселень то картина  постає така.

Старовинне містоЗ багатьох джерел відомо, що у старовинному містечку Самарь у 1620–1670 роках стояла Свято–Троїцька церква, попередниця  церкви з такою ж назвою що стоїть нині [5,с.60]. Для подальшого дослідження подій важливо визначити, де  розташовувалась перша церква. Зазвичай у маленьких містечках, селах церква завжди  була і є домінантою. Зіставляючи свідчення із джерел і міські перекази приходимо до висновку, що стара Троїцька церква стояла приміром там, де нині знаходиться  провулок Базарний. Колишня  церковна площа розпізнається  ще й на сучасному плані міста досить впевнено. Існуюче здавен незакономірне  (не лінійне, як усього міста, а трикутником)  розташування вулиць Шмідта – Бєдного – Базарний провулок не залишає сумніву: – тут була первісна Соборна площа, на якій стояла перша  Троїцька церква (на рис. позначено прямокутником). Від   церкви – центру поселення,  відбувався подальший  розвиток Самарі. Але спочатку, до Самарі, виникло все ж  таки якесь поодиноке житло – можливо, скит, можливо, зимівник, у якому осіла людина, з часом декілька козаків, згодом сімей. Перші поселенці майбутнього міста Самарь перш за все  облаштували досить усталене поселення, згодом збудували церкву, а подалі в усі боки від  церкви  розросталось місто.

Отже, історичним центром Самарі (Новомосковська) слід вважати територію, яка окреслюється сучасними вулицями Шмідта, Бєдного та провулком  Базарним. Десь тут, обабіч Соборної площі, можливо розташовувались і житла перших паланкового полковника та старшини. Їхні будинки водночас були і владними закладами паланки: поточні владні функції старшина виконувала у себе вдома. Виняток становили справи, розгляд і вирішення яких вимагали присутності й участі  громади. В таких випадках мешканці паланки сходились на Соборну площу – збирались на  Раду на якій приймались узгоджені спільні рішення.

Після завершення у 1778 р. будівництва нової Свято–Троїцької церкви  Соборна площа перемістилась дещо на південь, де знаходиться і нині. Згодом від неї пролягли центральні вулиці: нинішні Бойова, Робоча, Головка, Шевченка.

Самарська паланка мала свою печатку. Її зображення дійшло до наших часів. Вона круглої форми. По кільцю має напис:– «Печать паланковая. Самарской паланки». У центральному кільці контурне зображення герба міста  Самарі 1770 р. Його опис надано у джерелі  [5,с.620].

Саме місто Самарь, щедро обдароване природою і усілякими багатствами, було надійною тиловою базою козаків. Тут, при Самарському монастирі, вони мали шпиталь, а у містечку – господарські заклади, котрі забезпечували поточні потреби  запорожців у харчах, тканині, шкірі, деяких видах зброї, побутових виробах. До таких першочергово належали  цвяхи,  кінська збруя (вуздечки, вудила, стремена, підкови, вухналі), залізні ланцюги, різноманітний металевий деревообробний інструмент,  доробки побутового вжитку та господарський реманент – плуги, борони, ломи, лопати, вила, граблі і таке інше, без яких  ні у повсякденному житті, ні у військових походах обійтись неможливо. Саме життя вимагало від козацького суспільства налагодити у своєму середовищі виробництво усіх згаданих і їм подібних виробів. Основою такого виробництва у ті часи могли бути тільки кузні. Ось чому  у Самарі, а потім і у Новоселиці  було багато кузень. За часів до 1709 року їх було щонайменше п’ять, а за часів  Нової Січі, за різними свідченнями, від 8 до 12. Кузні    масово виробляли не тільки цвяхи і підкови, але й холодну зброю, якою  користувались запорозькі козаки, а, можливо й інші замовники. Такою зброєю у козаків були шаблі, ятагани, кинджали, ножі, списи, рогатини, піки, келепи, керначі, залізні гаки з древком. Окремо слід  назвати металеві наконечники стріл, котрими козаки широко користувались у ранні часи свого існування. Потреба у зброї була велика. Попит існував постійно, навіть за відсутності військових дій.  Кожен козак, від малого до старого,  обов’язково мав якщо не всі, то більшість зразків холодної зброї.  Відомо, що значну її кількість запорожцям постачали користувачі їхніми військовими послугами. Дещо надходило  як військові трофеї. Але власне виробництво було самим надійним постачальником. Стародавня Самарь, а згодом Новоселиця були не тільки господарською та соціальною  базою, а й зброярнею запорозьких козаків [5,с.72–74].

Найбільш повна інформація про виникнення та розвиток Самарі –Новоселиці –Новомосковська, починаючи з 1576 р., надана у джерелі[5,с.41–124].

З наведеної історичної довідки випливають безперечні висновки:

  1. Місто Новомосковськ є прямим нащадком колишнього містечка Самарь,  яке розташовувалось на цьому ж місці і було адміністративним центром обширної Самарської паланки Славного Війська Запорозького Низового.
  2. Сучасний Новомосковський район є прямим нащадком Самарської паланки Славного Війська Запорозького Низового.
    Довідково надаємо перелік  прізвищ полковників Самарської паланки, які вдалось відшукати у літературних джерелах (вказано рік обрання, зазвичай на початку січня, але слід мати на увазі, що вибори, іноді й з різних причин,  відбувались достроково).

  • 1745 рік – Шабельник Петро
  • 1747       – Красовський Кирило
  • 1752       – Батуринський Онуфрій
  • 1754       – Таран Федір
  • 1755      –  Чорний  Григорій  (згадується також Гаркуша Яков)  
  • 1756      –  Водолаз Іван  (згадується також Шабельник Петро)
  • 1757      –  Артемів Михайло
  • 1758      –  Холзава Василь
  • 1759      –  Терентієв Василь
  • 1760      –   Кунпан Олексій
  • 1761      –   Іванів Афанасій
  • 1762      –    Калницький Тихон
  • 1763      –    Нещадний Сидір (до жовтня)
  • 1763      –    Мошенський  (Маценський ?) Логин
  • 1764      –    Коцір Олексій
  • 1765      –   Кальницький Тихон

...

  • 1772     –   Гуртовий Карпо

  • 1779     –    Миргородський Лаврентій,   полковий старшина

Літературні джерела

  1. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього коша запорозького. – Д., 1994.
  2. Українське козацтво. Мала енциклопедія. – К. З., 2002.
  3. Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностів//Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою південної України (друга половина ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.). – З., 1999.
  4. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця ХVІ–середини ХVІІ століть. Книга 2. –Д., 2007.
  5. Джусов А.Б. Історія Новомосковська. Вид.ІІ. – Д., 2011.
  6. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. Т.І. – Л.,1990.

Отаман Січового полку Українського козацтва, Полковник Поймьонов О.Е.

Краєзнавець, к.т.н. Джусов А.Б.


Загадка, якої не було

У журналі «Рыцарь Запорожский» (№4, 2011р.) був опублікований мій нарис «Місце поховання М.Коржа перестає бути загадкою». Оскільки журнал мав обмежене розповсюдження і читацьку аудиторію, надаємо його більш широкому загалу, щоправда, з деякими доповненнями і несуттєвими правками.

За сучасним календарем 12 червня поточного року виповнюється 281 річниця від дня народження М.Л.Коржа. З цим ніяких розбіжностей немає. А ось де знаходиться місце його смерті й поховання у декого все ще викликає сумніви. Отож спробуємо їх розвіяти на цей раз остаточно.

…Постать Микити Леонтійовича (1731–1835) ось уже більше як півтора століття привертає увагу як фахових істориків, так і істориків-краєзнавців. Кожен, хто цікавився цією темою розчаровує вкрай недостатня про Коржа інформація. Вона, практично, обмежена свідченням колишнього архієпископа Катеринославського, Херсонського і Таврійського Гавриїла Розанова, та його помічника у цій справі, колишнього ректора Катеринославської семінарії преосвященного Якова Вечеркова.

У коротенькій автобіографічній розповіді Микита Леонтійович повідомляв: «Я уродженець Нових Кодак … народився 30 травня 1731 р… проживав з батьками до семи літ, потім був узятий хрещеним батьком … у Січ і перебував там до одруження… Мав сімох синів і чотирьох дочок, 18 онуків та чотирьох правнуків…дружина моя померла 40 років тому». Уже в зрілому віці казав: «Якщо не умру, а живий буду і повідаю про діла запорозькі, то щонайперше розкажу про Михайлівку (нині Сурсько-Михайлівка Солонянського району нашої області А.Д.), де я був осадчим і повірником за землю; а потім говоритиму про Запорозьку Січ, про Катеринослав, про Самару й інші місцини та події тутешнього краю». І дійсно, Корж, за допомогою Гавриїла та Якова встиг виконати свої наміри. Він залишив нащадкам свої безцінні спогади про устрій, побут, судочинство, звичаї, традиції Запорозького козацтва Нової Січі (1734-1775рр.). Ці спогади відомі фахівцям усього світу і є самим авторитетним джерелом, яким з повною довірою користуються дослідники історії запорозьких козаків, оскільки є прямим свідченням безпосереднього очевидця і учасника подій. Вперше почали публікуватись А. Скальковським у 1838 р. окремими уривками, а у 1842 р. Гавриїл видав їх окремою книжечкою під назвою: «Устное повествование бывшего запорожца, Никиты Леонтиевича Коржа». Про те як вони виникли і побачили світ розповідає сам архієпископ у передмові до записок: «Обидвоє ми (з Вечерковим. А.Д.), кожен у своєму званні й при посаді, жили з 1828 по 1831 р. у Катеринославі, де гомонів з нами й Микита Леонтійович Корж. Отак він розповідав про колишнє своє запорозьке життя-буття, а ми до слова записували. Й коли з`єднали між собою уривки, вийшла книжечка… Звікувавши довгі мирні дні, Микита Леонтійович переставився у жовтні 1835 року, занедужавши від застуди, займаючись збиранням добродійних пожертв на спорудження нової дерев`яної церкви в селі Михайлівці замість тієї, що була тут, але від блискавки згоріла. Завдяки сприянню Коржа церква у Михайлівці справді відбудована, і при підніжжі її вівтаря подибуємо згадку джерела, кому це приємно».

Ми не ставимо собі за мету у черговий раз переказувати про життя-буття Коржа. Все що вже давно відоме від Гавриїла не поповнилось жодною більш-менш цікавою про нього подробицею. Інше джерело інформації ще не виявлене, отже черпати новини немає з чого. Наша мета – уважно розглянути та прийти висновку, чи достатньо обґрунтована, отже чи достовірна існуюча версія про місце поховання Микити Коржа, чи, можливо, вона потребує подальшого дослідження та уточнення. На сьогодні дехто із цінителів Коржа вважають, що його прах було поховано у Михайлівці. Багато хто, в тому числі й автор цього дослідження, котрі вважають таку версію, м'яко кажучи, не досить обґрунтованою.

Перші спираються на свідчення Гавриїла наведені вище і наголошують на фразу «…при підніжжі вівтаря подибуємо згадку джерела…». У контексті вона сприймається як така, що йдеться про Коржа, але зовсім не свідчить, що його там поховано. Тим більше, що з твору Феодосія Макаревського «Материалы…» ми знаємо, що на час смерті Коржа у Михайлівці ніякої церкви вже не було: « Екатерининская церковь в слободе Михайловке закрыта и упразднена около 1815 года. Ныне деревня Михайловка-Бажанова состоит во владении купцов Осетровых и принадлежит приходом к церкви села Варваровки – Зайцевой». Гавриїл це свідчення доповнює суттєвою подробицею: «Микита Леонтійович … занедужав від застуди, яку підхопив, займаючись збиранням добродійних пожертв на спорудження нової дерев`яної церкви в селі Михайлівці замість тієї, що була тут, але від блискавки згоріла». Отже на рік смерті Коржа, там, де колись стояла церква великомучениці Катерини, образно кажучи, лежала купа попелу. Що абсолютно виключає можливість поховання тіла Микити Леонтійовича як у самій церкві, так і біля неї – на попелищі поховань не роблять.

Колишня Михайлівка, де за свідченням Гавриїла, у власній хаті, що дісталась йому від предків мешкав Корж, нині називається Сурсько-Михайлівка. Воно засноване у 1774 році близько 40 км від Катеринослава, якщо міряти степом напростець. Можна припустити, спираючись на історичний факт, що у 1774 –1780 роках від села пролягла дорога до поштового тракту Кременчук – Кінбурн через Кривий Ріг, який проклали у 1774 р. на державний кошт. Відтоді їхати з Михайлівки можна було возом, але шлях збільшувався до 45 км. Про ці дрібнички ми наголошуємо з однією метою – щоб ретроспективно уявити собі дороги по дикому степу у ті далекі прижиттєві роки Коржа. Якраз по них у 1823-1831рр. Микита міг їздити на побачення з Гавриїлом та Яковом для задушевних розмов. Будемо мати на увазі, що Микиті вже виповнилося 97–100 років. І ось цей чоловік, досить поважного віку, трясеться верхом на коні або ж на возі щоб дістатись за 40–45 верст до Катеринослава і там розповідати про своє життя-буття. Потім, відповідно, долати зворотний шлях. І так протягом трьох років.

Завдяки телебаченню Вам, мабуть, доводилось теж бачити, правда, сучасних довгожителів, вік яких понад 100 років. Ви, як і я, мимо волі, мабуть, оцінювали їхній фізичний стан і робили висновки відносно реальної здатності такої особи пересуватись не у візку степом, а у сучасній кімнаті. Престарілі зазвичай мали обмежену рухомість, а якщо й рухались, то спирались на меблі, або ж і зовсім у візку. Непросто погодитись, що така немічна людина здатна верхи на коні, або ж у возі, майже не захищена від негоди, трястись декілька годин по ґрунтовій розбитій дорозі.

Впевнений, що 100 літній Корж таких подорожей теж не робив. Звісно, козак здатний на неймовірні фізичні зусилля, про що свідчать численні романтико-героїчні народні пісні, перекази, красиві легенди. Але ми зараз не про них, тому відсторонюватись від життєвих реалій все ж таки не будемо.

В той же час, Корж зі своїми співбесідниками, безумовно зустрічався. Адже перекази, записані з його слів, існують. І один із тих, хто робив ці записи, прямо свідчить, що зустрічі з Коржем відбувались у Катеринославі.

Ще одна суттєва подробиця. З якої нагоди і як архієпископ дізнався про існування Микити Коржа. Адже він знаходився на самій вершині соціальної піраміди, а сірома Корж у самому її підніжжі, та ще й на відстані 40–45 км. серед майже не заселеного степу. Про Катеринославщину у Гавриїла, корінного росіянина, знань було, мабуть, обмаль. Він прибув до Катеринослава 1 серпня 1828 року із Орла. Дивно, але в тому ж році, як сам свідчить, починає записувати розповіді Коржа.
Отак ми прийшли до дещо незручної ситуації – вірити хочеться, а сумніви гризуть.

Щоб здолати цю безвихідь, досить уявити дещо інший перебіг подій. Ми добре знаємо якою повагою у козаків користувався війська запорізького Самарський Свято-Микільський чоловічий монастир, що неподалік міста Новомосковська. Він для них був «раєм Божим на землі, справжньою Запорізькою Палестиною». Протягом усіх часів існування обителі (з 1576 р.), завжди знаходились немічні та престарілі запорожці, які доживали в ній свій вік. На території монастирського саду до радянських часів зберігались могили кошового отамана Пилипа Федоріва (помер у 1795 р.), одного із козацьких старшин Якова Сідлецького (1782), військового товмача Івана Швидкого, військового писаря Дмитра Романовського, військового судді Мойсея Сухого, Полтавського пікінерного полку майора Безобразова (1779) та багатьох міщан Самарі–Новоселиці – Новомосковська.

Наприкінці ХІХст. у монастирі жив особо чтимий подвижник, монах Лаврентій. До нього, духовного цілителя, звертались паломники з усієї України і навіть впливові в імперії, широко відомі поміщики Присамар`я Родзянки, Куроєдови, Штеричі. Лаврентій помер 19 грудня 1799 р. і був похований теж у монастирському садку. У 1805–1828 рр. тобто тоді, коли 90-річний Корж, без сумніву, вже подумував і про свій звіт перед Богом, у монастирі було поховано чотири Катеринославських архієрея. Декілька міщан Новомосковська, які заздалегідь внесли гарні пожертви монастирю і коли прийшов їхній час, були поховані біля монастирської огорожі. Ці події діставали розголосу по всій губернії, мабуть, не пройшли й поза уваги Коржа. Тому немає нічого дивного в тому, що в нього визріло рішення скоротати свій вік у обителі – пристати до своїх побратимів і знову жити у рідному козацькому середовищі, в якому сплинули його молоді роки.

Перебуваючи у монастирі, Микита Корж перш за все звернув на себе увагу начальника монастиря. Що цілком природно й по іншому бути не могло – живий колишній козак, на той час вже велика рідкість, користувався особливою пошаною. Тепер згадаймо, що у 1791 році, згідно рішенню Святійшого Синоду Самарський монастир дістав статус «дім катеринославських архієреїв». На його території містилось житло архієрея з невеличкою трапезною церквою Георгія Побідоносця. Безумовно, Гавриїл у перші ж дні після приїзду до Катеринослава відвідав монастир, ймовірно й мешкав у домі архієрея, доки не облаштував житло у губернії. Таким чином, тут, у монастирі, дороги архієпископа і колишньої козацької сіроми перетнулись, а за посередництва настоятеля вони особисто й зустрілись. Подалі уже все відбувалось без зайвих труднощів. Гавриїл, який цікавився історією, звернув увагу на унікальність знань Коржа, мабуть, доручив своєму підлеглому, ректору катеринославської семінарії Вечеркову записати розповіді Коржа, що той ретельно й зробив.

Доживати свого віку у козацькому монастирі колишньому козаку Коржу, було і почесно, і зручно. Покращало й збирання пожертв на церкву. Не треба було вештатись по селах та містах – прихожани й паломники самі приходили у монастир. Таким чином Микита Леонтійович встиг дещо зібрати, про що і йдеться у написі на табличці Михайлівської церкви, наданому вище.

Наостанок нагадаю про таке. У 2008 р. у зв'язку з 100 річним ювілеєм моєї рідної школи № 3, я написав спогади про свої шкільні роки. Вони були опубліковані у мережі на сайті нинішнього колегіуму. Там були такі свідчення: «…викладач історії Бодня Павло Васильович …На заняттях кружка любителів історії… читав спогади колишнього запорозького козака Микити Коржа. Водив учнів на дворище монастиря, показував: «Ось тут колись був фруктовий сад. Отам, у куточку садка, містились могили запорожців, які доживали свого віку у монастирі. Найбільш шанованими були могили кошового отамана Пилипа Федоріва та козака Микити Коржа».

Здавалося б , якщо він, колишній студент Новомосковського педінституту про місце поховання Коржа знав, то це знали й інші студенти та фахові історики. Свого часу можливо й знали. Та час зробив свою справу. Нині багато хто, за браком знань, продовжують вірити: – Микита Корж помер у Михайлівці де його й поховали. Зусиллями, здається Нікопольського осередку козаків, у Сурсько-Михайлівці споруджено надгробок з відповідним написом. Над тією сумнівною могилою козаки продовжують свої ритуальні зібрання по вшануванню пам'яті М.Коржа.

Після публікації наведеного дослідження, сприймаючи текст стороннім поглядом, я зрозумів: прихильників викладеної точки зору якщо й побільшає, то не набагато. Аналітика й логіка сили великі, але щоб здолати стереотип їхніх висновків замало. Тому продовжив пошуки прямих свідчень. І таке свідчення я знайшов.

Для тих, хто ще вагається де доживав віку, помер і, безумовно, похований М.Корж, надаю пряме свідчення його сучасника, маститого історика Запорожжя і Новоросії А.О. Скальковського. У передмові до першого видання своєї книги «Історія Нової Січі…» Аполлон Олександрович у коротенькій довідці про Микиту Коржа пише: «Він помер 1835 року в Самарському монастирі, де був прийнятий преосвященним архієпископом Гариїлом, на 104 році від народження». Термін «прийняв» я спочатку сприйняв дослівно, як зауваження про те, що Гавриїл свого часу приймав у монастирі Коржа коли велись записи спогадів. Але чим більше розмірковував над фразою, тим більше сумнівався, що зрозумів її вірно. Щоб розвіяти сумніви звернувся до духовника. На моє запитання настоятель Самарського монастиря архімандрит о.Досифій роз'яснив, що зважаючи на тогочасні церковні мовні звороти термін «прийнятий» в даному контексті можна розуміти як ритуальне дійство, про яке в народі коротко кажуть: «він закрив йому очі на смертному одрі». Та як би той термін не тлумачити, пряме свідчення сучасника Коржа здавен дає пряму і безперечну вказівку - Микита Корж помер у Самарському монастирі. Немає підстав сумніватись, що та ж відповідь і на запитання: де поховане його тлінне тіло. Праця А.Скальковського вийшла друком в Одесі на початку 1842р. Активно збирати матеріали для книги автор почав у рік смерті Коржа і про неї міг знати з багатьох джерел, хоч би й від того ж Гавриїла. Скальковський і Гавриїл були добрими знайомими. Останній у ті ж роки дав історику копію рукопису розповідей Коржа і з 1838 р. Скальковський, як відомо, почав їх публікувати окремими уривками.

Отже могилу М.Л.Коржа треба шукати на подвір'ї Свято–Миколаївського Самарського Пустинного чоловічого монастиря, там, де колись був монастирський сад, де, будемо сподіватись, все ще лежать останки і його багатьох побратимів.

Таким чином на питання: – де покоїться прах М.Коржа істинна відповідь відроджена! Як бачимо, свого часу загадки про могилу Коржа й не було.

Та остаточну крапку ставити зарано. У нашому дослідженні все ж таки зосталась біла пляма: чому Гавриїл зауважує, що записи розповідей Коржа він та Вечерков робили у Катеринославі? На це можливе й таке очевидне припущення: тому, що у монастирі робились тільки чернетки записів розповідей Коржа, а творча, копітка робота впорядкування, редагування записів, завдяки якій вони набули остаточної завершеності, виконувалась у зручних умовах службового кабінету у Катеринославі. Ймовірно, що навіть і не власноруч архієпископом.

Анатолій Джусов

м. Новомосковськ


Історична довідка про місце розташування Кущівського куреня Славного Війська Запорозького низового

Джерелами для цієї історичної довідки слугували праці авторів, визнаних загалом істориків-науковців. Поміж них найбільш авторитетною вважається праця видатного дослідника запорозького козацтва, визнаного науковцями усього світу А.О. Скальковського, який свого часу (1835–1839 рр.) відшукав і систематизував значну кількість документів запорозького архіву. Він найперший його дослідник і цілком обґрунтовано зазначив: «В нашому дослідженні ми тим щасливі, що можемо триматися лише одного і найвірнішого керівництва – архіву Січі Запорозької» [1,с.58]. Пізніше, спираючись на його та попередників дослідження, з’явились теж ґрунтовні праці Д.І.Яворницького, М.Є. Слабченка, І.С. Стороженка і інших істориків-науковців, у яких тема запорозького козацтва отримала подальший розвиток. Свідчення, головним чином із цих праць, й слугували обґрунтуванню тези, що Кущівський курінь зародився і певний час знаходився на південно-західній околиці містечка Нова Самара (Самарь, Самара, Самарчик, 1576 р.), яке з 1688 р. відоме як Новоселиця, а з 1786 р. – як Новомосковськ [9, с.64; 12, с.75].

У ХVІ-ХVІІІ ст. основною адміністративно-господарською та військово-організаційною одиницею Запорозької Січі були курені [3,с.282].

На думку А. Скальковського, Д.Яворницького, як і інших науковців, «Як військо, запорозька громада поділялась на 38 куренів… Коли й ким було встановлено такий поділ, сказати неможливо через відсутність про це документальних відомостей: є лише вказівка польського історика Мацієвського (Мацейовський 1793-1883рр), що Військо Запорозьке поділялося на «курені, селища й околиці» за гетьмана Остафія Ружинського, тобто в першій половині ХVІ ст. (1514–1534рр.)… всі вони мали різні назви, переважно взяті від своїх отаманів-засновників або від міст-метрополій, звідки вийшли перші запорожці, або від назви більшості козаків, які вперше склали курінь. Назви цих куренів дійшли до нашого часу в синодику 1714 р…» далі йде перелік назв усіх куренів [4,с.126].

Про походження назви «курінь» Д.Яворницький пропонує таку версію: «Назву «курінь» козацькому житлові дали від слова «курити», тобто диміти, у своїй основі воно має однакове значення з тмутараканським «курями»… й великоруським словом «курная изба»… але в Січі, в усякому разі в Новій, курені вже не були курними житлами, хоча раз засвоєна назва залишилася за ними й тоді, коли втратила своє первісне значення» [4,с.126]. У тлумачному словнику В.Даля знаходимо: «Чорная или курная изба, в которой печь без трубы». Уявити собі умови у такому приміщенні не складно, тому повірити, що козаки мешкали у таких «коптильнях» – просто неможливо. Та й згадки у літературних джерелах про такі умови українського побуту нам не зустрічались.

Д.Яворницький продовжує: «У запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у подвійному значенні: у значенні житла і в значенні сотні, полку, самостійної частини війська, «завжди мобілізованої, поставленої на воєнну ногу»… Більшість козаків лише числилися у Січі по куренях, але перебувала в них одна десята всього війська, інші ж , а особливо влітку, то по рибу, то за кіньми, то на дикого степового звіра, то в роз’їздах, то в бекетах, то у Великому Лузі, то на «оселях» – скрізь розсипані були мов бджоли на запашних квітах…» [4,с.128]. Звернемо увагу – майже вся наявна кількість товариства постійно перебувала за межами Січі. З цього випливає безперечний висновок: за межами Січі необхідно було мати розгалужену, як зараз кажуть, інфраструктуру, а в першу чергу житло. Запам’ятаємо цю тезу.

Науковці найвищого рівня протягом останніх сторіч робили спроби реконструювати перебіг історичних подій у нижньому Подніпров’ї і встановити час виникнення куренів. Але жодному зробити це не вдалось. Зрештою порозумілись на тому, що курені виникли у ХVІ на початку ХVІІ ст. [3,с.282]. Одні із ранішніх згадок про існування у запорозьких куренів датуються 1530 р. [2, с.222]. Окремо досліджувалось і походження самого слова. На відміну від наданої вище версії Д.Яворницького професор М.Слабченко запропонував свою: «В даному разі можна-б визнати за основу татарське слово «кура» – … поруч, по сусідству. Тоді термін курінь значило-б дільницю, що припала за жеребом на користування, поруч такої самої іншої. Таке пояснення цілком відповідає практиці Запорожжя. Позичене від татар слово згодом змінилося, послов’янилося і вже, як питоме, своє увійшло в оборот Запорізької держави. Запозичення татарських слів (і не тільки слів) на Січі було явище звичайне…» [2,с.214]. Порівнюючи цю версію, з вище наведеною версією про «курну избу» неможливо не визнати її переваги, які ґрунтуються на життєвому досвіді нашої української дійсності. Далі М.Слабченко зазначає: «Курінь, насправді… був не тільки військова одиниця, він не розривав з своїм колишнім добувальним промислом, був господарча одиниця і правна організація, що зберегла в Січі свою автономію…» [2,с.228].

Таким чином вимальовується така картина виникнення Кущівського куреня. Відомо, що у ХVІ–ХVІІ ст. границя між козацькими вольностями й територією Османської імперії пролягала майже по лівому березі Самари [3,с.360, мапа]. Брід Піщаний знаходився практично на границі, тому на броді постійно ніс варту охоронний загін козаків (нинішній житмасив Глоди м. Новомосковська). За усталеним запорозьким звичаєм він отримав за жеребом у своє господарське користування поруч обширну дільницю на південно-західній околиці містечка Самарь (отримане за жеребом загін, а пізніше й курені, мали право обмінювати між собою за умов взаємної згоди. Таким чином дільниця тривалий час могла знаходитись у користуванні одного й того ж господаря). Дільниця розташовувалась понад версту від укріплення. Для господарювання вона була дуже привабливою. Там були гарні пасовиська, сінокоси, багата рибою і дичиною заплава. Частина дільниці була вкрита заростями кущів глоду, терену, шипшини, бузини. Ягодами цих кущів широко користувались, як і нині, для виготовлення цілющого зілля, напоїв, ласощів. Від тих кущів містина мала побутову назву Кущівка. З часом, для укриття від непогоди й зберігання господарського реманенту на дільниці з’явились будівлі. Не схибимо істині, якщо припустимо, що якраз із тих примітивних будівель з часом виросли більш просторі, у яких, як у казармі мешкали запорожці. Так на границі, на околиці Самарі виник запорозький військовий загін, який з часом, від назви місцевості, отримав свою назву - Кущівський. Якраз про такий еволюційний шлях розвитку куренів наголошує М.Слабченко: «Загалом кажучи, можна встановити, що курені, котрі пішли від місцевостей, що були вже на початку ХVІІ в. в лінії, сказать-би, другій, чи на лінії внутрішньої оборони, постали давніш. Колись вони стояли у першому шеренгу, після-ж того, як колонізація посунула вперед, на південь і схід, з’явилася нова лінія й давнішня лишилася в тилу» [2,с.221]. Він надає перелік 15 куренів, які виникли протягом 1530-1638 рр. [2, с. 222]. І далі: «…в Січі курені повстали не відразу, формувались поступово, потроху…Що курені підтягувалися до Січі поступово й поодинці, видко з практики Іванівського куреня. Він спочатку стояв не в Січі, а на границі з Татарією і тільки згодом улився в число січових одиниць» [2, с. 223]. Ось так, поступово й розвивалось Військо Запорозьке низове приростаючи куренями, які переміщались у Січ з внутрішніх регіонів на периферію. З таким діалектичним підходом до розвитку подій неможливо не погодитись – все має свій початок, розвиток і свій кінець. Курені, один за одним, теж колись із чогось починались.

Існує також версія, що всі 38 куренів були створені водночас і вперше за ініціативи Б.Хмельницького [10, с.300]. Розмірковуючи над цим складно обґрунтувати – чому шляхтич Богдан, вихований на світській і військовій культурі Польщі, новому військовому підрозділу дав ім’я не на польський манер - «корогва», чи то якесь із військових – дружина, лава, легіон, полк, рать чи фаланга, а зовсім не військове - «курінь». Таке, мабуть, могло статись у разі, якщо структура створювалась не вперше, а відроджувалась попередня. Традиційність козаків добре відома: «Щоб було так, як і у батьків наших». Отже Богдан, ймовірніше, не придумав, а відродив курені.

А.Скальковський надає перелік куренів та походження їхніх назв [1,с.60–61]. Він надає тезу, згідно якої назви куренів походять від назви населених пунктів звідки була більшість вихідців при створенні куреня. Рідше – від прізвища першого курінного отамана, або місця дислокації. Наводить приклади: Полтавський, Канівський, Уманський, Іркліївський, Калніболоцький, Корсунський, Переяславський, Менський, Батуринський, Кирилівський й обидва Стеблівські були вперше сформовані вихідцями із відповідних регіонів; Тимашівський, Щербинівський, Сергіївський, Титарівський – від прізвищ перших курінних отаманів; Джерелівський, Мишастівський – за місцем дислокації і т.ін. Звертаємо увагу на маленьку, але, як на наш погляд, суттєву дрібничку – версія про походження назви Кущівського куреня відсутня. Чому? М. Слабченко теж надає перелік і своє бачення походження назв куренів, яке принципово не відрізняється від його попередника: «Приглядаючись до курінної ономастики, легко можна побачити, що назви куренів зв’язано з різними географічними точками як Право, так і Лівобережжя» [2,с.220]. Далі М.Слабченко аналізує походження назв майже усіх куренів, але про Кущівський теж промовчав. Чому? Гадаю ця «скринька» відкривається дуже просто. А.Скальковський (1808–1898) був вихідцем із Житомирщини, студент Віленського та Московського університетів потім мешканець Одеси. М. Слабченко (1882–1952) був вихідцем із Одещини, у подальшому навчався і мешкав у Одесі, репресований у 1930 р. де й загинув. Як видно із їхніх творів, ні той, ні інший історію Новомосковська не досліджував. Звідки ж їм було знати про Кущівку – затишний куточок на околиці скромного містечка. Інші дослідники назвами куренів не переймалися. Мабуть тому міркування про походження назви Кущівського куреня й зостались у тіні.

Слідуючи за А.Скальковським і його послідовниками розглянемо версії можливого походження назви Кущівського куреня.

То ж звідки вона пішла? Перше, що спадає на думку – від прізвища курінного отамана Куща. Якщо це так, то переконливо обґрунтувати вказане припущення досить складно. З Кущівським куренем пов’язано декілька гучних імен не тільки запорозької керівної еліти, але й Російської імперії, однак прізвище Кущ в історичних джерелах навіть побіжно не зустрічається жодного разу. Перелік курінних отаманів не зберігся, можливо, він, як і отаман Кущ, ніколи й не існував. Таким чином пошук у цьому напрямку, скоріш за все безвихідь.

Здається більш плідною є теза, за якою назва Кущівського куреня походить від місця його розташування. Але нас знову очікує розчарування. На території запорозьких вольностей, а також і за їхніми межами населений пункт з назвою Кущівка у ті часи не існував. Колись невеличка козацька станиця, а нині районний центр (понад 30 тис. жителів), назва якого безперечно має українське походження – Кущівка, існує на Кубані, але українці, які могли занести туди топонім, почали заселяти Кубань у 1792 р. вже після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.). Виходить, що наш пошук знову потрапив у глухий кут? На щастя це не так. Наше припущення має достатньо вагомі докази. Топонім Кущівка на теренах Нижнього Подніпров’я і Присамар’я з прадавніх часів і донині, існує тільки в одному місці. Таку назву офіційно мала й дотепер збереглась у побутовому обігу старожилів Новомосковська ближня південно-західна околиця древньої Самарі. Назва Кущівка, як ми вже зазначали, походить від красномовної ознаки місцевості – кущів, які її вкривали. Вона межувала з обширною лукою та самарською заплавою, вкритими, як і нині, ще густішими заростями комишу та очерету.

Із багатьох джерел відомо, що Самарська паланка була самою розвиненою, найбільше заселеною і багатою [1,с.50; 3, с.439; 4, с.124]. Адміністративний центр паланки – містечко Самарь (Новоселиця) було самим квітучим на теренах запорозьких вольностей. В ньому були гарно розвинені землеробство, скотарство, кушнірство, рибальство, бджільництво, ковальська та деревообробна справи, торгівля. Самарська паланка була потужною економічною та соціальною базою низових козаків. Поряд, на березі річки Самари у прадавньому лісі знаходився (як і нині) духовний центр запорозьких козаків, їхня святиня – Самарський Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир. На околиці Самарі існував Піщаний брід через річку Самару, по якому відбувався жвавий рух чумаків та купців, що приносило Січі гарні прибутки (зник після будівництва греблі Запорізької ГЕС у 1932–1934 рр.). Брід охоронявся укріпленням Піщана Самара в якому постійно ніс службу козацький загін (майже там, де східна, прибережна околиця нинішнього житлового масиву Глоди). Самарська паланка і її столиця на превелику біду межували безпосередньо з Диким полем. Тому постійно потерпали від набігів кримських татар та кочівних ногайців. Напади завжди були раптові й дуже спустошливі. Вони щоразу вщент руйнували економіку, призводили до численних людських втрат (убивства, полон), спричиняли значні збитки Самарі (Новоселиці), отож і Січі [3, с.360; 4, с.56-60; 5,с. 9; 10; 21; 26; 40…; 6,с.237-245; 11, с.520]. Захист міста й монастиря був постійною проблемою запорожців. Вирішити її можна було тільки одним – створити у Самарі укріплення з боєздатним гарнізоном. Воно почало існувати щонайменше з 1649р.– на мапі Г.Боплана того року на річці Самарі поряд з містом Нова Самара позначене укріплення Pishana S., тобто Піщана Самара [7, с.51]. Майданчик, на якому стояли будівлі укріплення, лежав на низині і час від часу, як і зараз, підтоплювався паводками, що викликало певні незручності для людей і будівель. Як відомо у 1709 р. запорозьке козацтво було скасоване, його майно повсюди занепало, з часом, можливо і зовсім зникло. Коли ж через 25 років почалось відродження запорозького козацтва, то почалось відродження і куренів. Кущівський курінь постав на своєму одвічному місці – на дільниці Кущівка. Вона, як і зараз, розташована на підвищенні, тому загроза підтоплень зникла. Місце розташування куреня значно покращило справу прикриття міста від нападу з боку броду, та чумацького тракту з півночі. Відомо, що Кущівський був одним із елітних, найкращих і найчисельніших куренів Січі. Наприклад, у 1755 році у ньому несли службу 460, у 1759 р. – 268, у 1769 р. – 303 козаки. За інші роки відповідні дані відсутні.

А ось і прямі докази дислокації Кущівського куреня у Новоселиці:

– … у 1755 р. полковник Самарської паланки Григорій Чорний водночас був і курінним отаманом Кущівського куреня [8, с. 200].

–    … у паланковому адміністративному центрі … розміщувалась адміністрація паланки і невеликий військовий загін, що налічував 50-70 парокінних козаків [2,с.367].

Для утримання 50-70 вояків та їхніх коней потрібне чимале господарство - житлове приміщення, піч, комори, харчові припаси та побутові зручності, конюшня з кормовою базою на 100-150 коней та ін… Оце й було поза січове господарство пізнього Кущівського куреня у Новоселиці. Адже вона теж була адміністративним центром паланки.

Що ж являв собою козацький курінь у своєму зрілому вигляді? Про це ми маємо пряме свідчення очевидця й учасника подій Микити Коржа: «…Курені січові не схожі на звичайні пастуші курені, а робилися із рубаного й різаного лісу, тому що Великий Луг ним буяв. Курені були такі обширні, що понад 600 козаків могли вміщати в кожному; вони будувалися без усяких перегородок та комірчин і мали вигляд зали. Навколо, попід стінами до самих дверей, стояли столи, а довкруж них вузькі лавки. Перше місце було під іконами (там під час трапези сідав курінний отаман); перед ним стояли багаті панікадила й вішались лампади, котрі у великі свята запалювалися. Печі для випікання хліба влаштовувалися в окремому приміщенні, де розташовувався й кухар курінний, а в курені були тільки груби, здебільшого кахляні. Курені мали свою власність громадську, або курінну, шинки й лавки на Січовому базарі, двори біля куренів та в паланках (виділено мною А.Д.); ця власність не могла ніколи бути переданою приватній особі …» [1,с. 62-63].

Як бачимо, згідно свідченню очевидця, курені мали свою власність не тільки у Січі, але і в паланках на теренах запорозьких вольностей. Потреба у будівлях не зникала, оскільки «…частина війська завше була відсутньою, на «польових річках» і на прикордонній (постовій) службі», тобто у паланках [1,с.62]. Самарська паланка не була виключенням.

Будівля (казарма [1,с.59]) Кущівського куреня, щонайменше на 50-70 осіб, мабуть, мала типовий для таких споруд вигляд: зведена із колод, або ж зі стін заплетених хмизом і обмазаних саманом, дах солом’яний, або з рогозу. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. вона, скоріш за все зосталась без догляду і з часом занепала. Колишнє подвір’я Кущівського куреня, завдяки укоріненій звичці людей на ньому збиратись, перетворилось на міську площу. У ХІХ ст. на ній щорічно відбувалось декілька ярмарок із значними обсягами торгівлі сіном, від чого площа дістала назву Сінна. У кінці ХІХ ст. вона стала подвір’ям церкви, яку звели на честь Толгської ікони Божої Матері. У 1933–1934 рр. церкву розібрали [9, с.114]. У 1950–1960рр. ХХ ст. дворище забудували житловими багатоповерхівками (на місці самої церкви стоїть двоповерховий будинок вул. Шевченко, №49). Колишнє дворище Кущівського куреня на плані сучасного Новомосковська можна окреслити такими орієнтирами: по вулиці Шевченка від будинку N23 до перехрестя з вулицею Дзержинського (до 1956 р. мала назву Кущівка), далі по вулиці Дзержинського до перехрестя з вулицею Головка (за переказами, тут стояв будинок Антіна Головатого), вулицею Головка до перехрестя з вулицею Гавришев Кут, а від цієї точки до будинку N23 на вулиці Шевченка (останнім напрямком до 1960-х років пролягала вулиця Катеринославська (Дніпропетровська) [9,с.80].

Надані опосередковані і прямі свідчення дозволяють зробити висновок: – Кущівський курінь виник і знаходився поряд, а згодом у межах адміністративного центру Самарської паланки – Самарі (Новоселиці). З часом, після міграції до Січі, Кущівський курінь, щонайменше мав у Новоселиці дворище і будівлі у яких базувались охоронний і господарський загони запорозьких козаків. Це був складний організм, здатний вирішувати різнобічні життєві потреби. Як і інших, згідно дослідженню М.Слабченка «… склад куреня був досить різноманітний: а) козаки+джури+молодики+так-би мовити військовий склад куреня й б) приписані до куреня майстри+торговці. Але на наведених групах склад куреня щодо суб’єктів не кінчився» [2,с.241].

Використані доказові аргументи почерпнуті із визнаних наукових та літературних джерел до того ж добре узгоджуються з перебігом історичних подій у Самарі-Новоселиці-Новомосковську ХVІІ–ХVІІІ ст.

На науково-практичній конференції у форматі «круглий стіл», яка відбулась за ініціативи Управління культури та туризму Новомосковського міськвиконкому 10 червня 2012 р. у Новомосковській Центральній міській бібліотеці науковці-історики й краєзнавці, після всебічного обговорення доповіді, дійшли узгодженого рішення: - встановити у місті Новомосковську пам’ятний знак на честь Кущівського куреня Славного Війська Запорозького Низового.

Використані джерела

  1. Скальковський О.А. Історія Нової Січі, або останнього коша запорозького. – О.,1885–1886. Перевидання –Д., 1994.
  2. Слабченко М. Є. Соціально-правова організація Січі Запорозької. Праці комісії для вивчення історії західно-руського та вкраїнського права. Випуск третій. – К., 1927.
  3. Українське козацтво. Мала енциклопедія. – К., З., 2002.
  4. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. Т.І. – Л.,1990.
  5. Боплан Г.Л. Опис України. – Л., 1990.
  6. Феодосій (Макаревский). Самарський, Екатеринославской епархии, пустынно-николаевский монастырь. – Е., 1875.
  7. Бинкевич В.В., Камеко В.Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом. – Д., 2000.
  8. Грибовський В.В. Тенденції трансформацій потестарних структур запорозького козацтва в останнє 10-ліття існування Запорозької Січі. Кубань - Україна. Питання історико-культурної взаємодії. Випуск 3. – Краснодар, 2008.
  9. Джусов А.Б. Історія Новомосковська. Вид. ІІ. – Д.,2011.
  10. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця ХVІ-середини ХVІІ століть. Книга 2. –Д., 2007.
  11. Довідник з історії України. – К., 2002.
  12. Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. Видання третє. Частина І. – Д., 2005.

Отаман Січового полку Українського козацтва, Полковник Поймьонов О.Е.

Краєзнавець, к.т.н. Джусов А.Б.


Хронологічна довідка герба Новомосковська

Слово герб польсько–німецького походження (польс.herb від нім. еrbe) означає – спадщина. Герб – особливий символічний знак держави, міста, роду, корпорації і таке ін., який створюється згідно з нормами геральдики і, як правило, передається у спадщину.

Зважаючи на спадкоємність, одним із перших гербів міста Новомосковська, мабуть, слід вважати умовний герб Самарської паланки війська запорізького низового. Вперше він зустрічається на печатці Самарської паланки 1750 року. Своїм тотемом наші предки чомусь обрали міфічного звіра, якого у найбільшому наближенні слід назвати лево–собакою. Його зображення на віки зафіксовано на печатці: правою лапою звір тримає зброю – козацького списа. Над тотемом зображена корона (її витоки від вінків, якими у древньому Римі прикрашали голову переможця), увінчана хрестом. Опис герба не зберігся. Зважаючи на спартанський побут запорожців, можливо, що його й зовсім не було. Тема лево–собаки й корони на гербі, мабуть, не була випадковою. Без сумніву, вона спирається на якісь древні веди, які стали усталеними звичаями, переказами, якими керувались запорожці у своїх військових, соціально-політичних та господарських справах.  Ця тема зберігається і отримує свій подальший розвиток у гербі 1770 р., який прийшов на зміну попередньому. На печатці Самарської паланки 1770 року зображено герб паланки у більш досконалому художньому виконанні. Лево–собака отримала виразне зображення з детальними відтінками якостей звіра, які наповнені вже геральдичною символікою. Значно розширений смисловий зміст герба включенням додаткових складових елементів притаманної символіки. У гербі знайшли відображення основоположні соціально-політичні засади запорізької спільноти, взаємовідношення загал – влада та з верховною владою. У незмінному вигляді герб мав застосування до 1775 року, тобто до знищення запорозького козацтва. Вважати, що подальшого вжитку він не мав: прямих про те доказів не виявлено.

Як відомо, у 1786 році на місці Катеринослава І було засновано Новомосковськ. У 1794 році його перенесли в Самарь – Новоселицю, де місто знаходиться і понині. При заснуванні і наданні назви герб місту не створювали, як і в 1802 році, коли Новомосковськ став центром Новомосковського повіту. Аж до 1811 року наше місто існувало без герба.

Височайшим указом від 24 липня 1811 року імператора Олександра І було затверджено герб Новомосковська. До указу прикладались зображення і опис герба: «В голубом поле изображено ползвезды серебряной, восходящей на горизонте, предзнаменующей благоденствие той страны. В малиновом поле изломленная сабля, означающая уничтожение Запорожцев, бывших того города основателями под именем Новоселицы». Таким чином імперська влада сподівалась увічнити пам'ять про знищення запорожців, водночас постійно нагадувати про свою силу і верховенство над колишніми запорозькими вольностями. Герб був діючим до 1917 року.

Протягом значного часу радянської пори наше місто герба не мало. Його ухвалили тільки у 1980 році. Провідною ідеєю герба була обрана металургійна спеціалізація міста, зокрема, виробництво труб. Після падіння компартійного режиму, зміни суспільного ладу в Україні, значного падіння виробництва на трубному заводі, його внеску і впливу на життя міста і містян, герб також втратив свою привабливість. Повною мірою збувся підтекст жартівливого гасла тих часів: «Труба стране, труба заводу!». Закономірно постало питання про створення іншого, глибшого за змістом головного символу міста.

Нині діючий Герб Новомосковська був створений нашим містянином В. Москаленком і ухвалений міською радою 30.06.1999 р. При створенні герба за основу було взято герб 1811 року. З нього вилучено зламану шаблю, а на тло «…ползвезды серебряной, восходящей на горизонте, предзнаменующей благоденствие той страны» накладене зображення церкви (нагадує архітектуру нашої міської дерев'яної Свято–Троїцької церкви, чомусь плаваючою). Прийом, який застосував митець, складно назвати вдалим, оскільки в результаті отримав сумнівну символіку. Якщо в оригіналі зірка - символ майбутнього благоденства, сходить над горизонтом урочисто, потужно, нічим не стримана, то в сурогаті вона затінена церквою, ніби намагається здолати перешкоду, якою вільно чи невільно стала церква. На гербі, у конкретному контексті, зображення будівлі є символом конфесії. Невдала символіка очевидна. Недоречність ще й у тому, що геральдика вважає небажаним зображати на гербах діючі релігійні заклади. Мабуть, ці очевидні недоліки й слугували тому, що герб 1999 року свого часу не отримав підтримки відповідних ухвальних закладів України, тому й до цих пір, як графічний символ міста, є незахищеним законом. Це означає, що будь-хто, будь-де може ним користуватись у будь-яких цілях без будь-яких юридичних наслідків. Наведених хиб діючого герба, окрім інших, менш суттєвих, цілком достатньо, щоб постало питання про його заміну. До того ж ми не настільки багаті й невдячні, щоб нехтувати спадщиною – одвічним гербом древньої Самарі.

Анатолій Джусов, історик, краєзнавець.


Опис Герба Самари

На гербовому щиті з прикінцевістю зображення міфічного звіра величного золотистого кольору, котрий поєднує в собі риси лева і собаки. Лівою лапою звір опирається на трибуну, на якій базується корона, увінчана хрестом. Права лапа звіра притиснута до тулуба і щільно прикрита розкішною гривою.

На лицевому боці трибуни розташовані дві навкіс перехрещені стріли і лук з тетивою. Поля гербового щита з прикінцевістю забарвлені в блакитний (або синій з тим же значенням) і зелений кольори. Перший символізує величність, красу, виразність, а другий – надію, волю, заможність. Кольорові поля розташовані одне над другим – одні якості ґрунтуються на інших, створюючи цілісне гармонічне середовище.

Зірка, що яскраво сяє у зеніті, символізує чисте небо, світлу долю та процвітання.

Міфічний звір поєднує в собі риси лева – символ сили, мужності, великодушності і собаки – символ вірності і слухняності перед законом.

Перехрещені стріли у спокійному, статичному стані символізують схильність до миру і злагоди, їх спрямованість вістрями догори, а також зображений у перехресті стріл споряджений лук символізує готовність зброї до дії. Прихована права лапа звіра символізує приховані можливості.

Трибуна, на яку спирається міфічний звір, символізує колегіальність прийняття рішень, вічову основу суспільства. Корона на трибуні символізує верховну владу, котра спирається на якості, що символізує трибуна. Хрест, яким увінчана корона, є символом спасіння і вічного життя.

Бадьоро напружений догори хвіст і сторожко підняті вуха звіра символізують пильність, готовність до захисту корони і трибуни, символів, на яких ґрунтується суспільство. Висунутий вогненний язик символізує рішучість у намірах. Розкішна грива підкреслює шляхетність, високі моральні якості – благородство, лицарську честь.

На полі прикінцевості щита символічно зображено вільну водяну стихію, що нагадує про водні ресурси міста.

Герб сповнений гідності, класичної величі, лаконічний, позбавлений завитушок та інших побічних геральдичних деталей, які ускладнювали б його візуальне сприйняття. У той же час викликає відчуття подиху віків і невимушено викликає до себе глибоку повагу.

Герб реконструйовано згідно вимогам геральдики, з використанням його контурного зображення на печатці Самарської паланки. Якість художнього виконання не виключає деякого покращення.

Анатолій Джусов, історик, краєзнавець.